Коли технологічна компанія вирішує вийти на ринок Європейського Союзу, увага засновників зазвичай зосереджена на продукті, клієнтах і перших продажах. Юридичну частину часом відкладають “на потім” — до моменту, коли з’являється інвестор, великий контракт або запит на due diligence. І саме тоді виявляється, що структура бізнесу, право інтелектуальної власності та відповідність вимогам ЄС — це не окремі формальності, а одна взаємопов’язана система. Помилка на старті в будь-якому з цих елементів може загальмувати угоду, знизити оцінку компанії або взагалі зробити вихід на ринок неможливим.
Розберемо ключові питання: кому має належати IP, за яким правом укладати контракти і що робити з комплаєнсом.
Одна мета - ринок ЄС, але різні відправні точки
Вихід на ринок Європейського Союзу буде виглядати по-різному залежно від того, звідки компанія стартує. Наприклад, один сценарій – компанія, зареєстрована у США, яка хоче продавати клієнтам у ЄС і вперше стикається з європейським правом як із чужою системою. Інший – компанія, уже зареєстрована в ЄС, яка розширюється на європейському ринку зсередини.
Ситуації різні, але набір питань, від яких залежить успіх, той самий: кому належить інтелектуальна власність, як складені контракти та чи відповідає бізнес регуляторним вимогам ЄС. Ці три площини – IP, контракти і комплаєнс – тісно пов’язані між собою, і помилка в будь-якій із них може загальмувати угоду з інвестором, зірвати великий контракт або обернутися штрафом.
Для компанії зі США Європейський Союз – це зовнішній правопорядок. Багато європейських правил діють екстериторіально, тобто поширюються на бізнес навіть тоді, коли він зареєстрований за океаном і не має жодного офісу в ЄС. Тому американській компанії доводиться свідомо “заходити” в європейське поле: реєструвати права на бренд окремо в ЄС, переписувати контракти під європейські очікування, а іноді й створювати місцеву присутність – заради банків, розрахунків і довіри клієнтів.
Для компанії, вже зареєстрованої в ЄС, ситуація інша — хоч і не простіша.
Передусім вона інкорпорована за правом конкретної держави-члена: це її домашня юрисдикція, і саме її законодавству компанія підпорядковується насамперед — корпоративному праву, оподаткуванню, трудовим відносинам, бухгалтерському обліку тощо. Поверх цього шару лежить загальноєвропейський: єдиний ринок зі свободою руху товарів і послуг та зручними загальноєвропейськими інструментами. Але “всередині” не означає “автоматично скрізь”: між державами-членами зберігаються локальні відмінності в мовах, споживчих правилах і практиці, тож розширення на нові країни ЄС також потребує уваги.
Інтелектуальна власність як головний актив
Для технологічної компанії інтелектуальна власність — код, бренд, дизайн, алгоритми, бази даних — це, по суті, і є бізнес. Тому під час будь-якої угоди інвестор або покупець насамперед перевіряє, чи справді компанія володіє тим, що продає.
Головна проблема, з якою стикаються компанії незалежно від юрисдикції, – “розмита” історія володіння правами. IP може створюватися засновниками ще до реєстрації компанії, підрядниками на аутсорсі, фрілансерами з різних країн. І якщо з кожним із них не підписано коректний договір про передачу майнових прав, юридично майнові права інтелектуальної власності можуть належати не компанії, а конкретним особам. Для інвестора “дірка” в ланцюжку прав – одна з найпоширеніших причин знизити оцінку або взагалі вийти з угоди.
Окрема історія — код, “підказаний” сторонніми інструментами, та готові компоненти з відкритих джерел.
Опенсорс приходить зі своїми ліцензіями, деякі з яких можуть бути фактично непридатними для комерційного використання, оскільки вимагають розкриття власного фіналізованого коду. Якщо не відстежувати, у продукті може опинитися чужа інтелектуальна власність з умовами, несумісними з комерційною моделлю компанії. Тому інвентаризація ліцензій — не бюрократія, а частина гігієни продукту, яку теж перевіряють під час due diligence.
Торговельні марки і територіальність
Виключні права на торговельну марку діють лише там, де вона зареєстрована. Компанія зі США може володіти зареєстрованим знаком через USPTO (Бюро патентів і товарних знаків США) і бути впевненою у своєму бренді, а на вході в ЄС раптом виявити, що ідентичну або схожу назву вже зайняв хтось інший через EUIPO (Офіс інтелектуальної власності Європейського Союзу) — і американська реєстрація тут не суттєво допоможе.
У випадку ринку ЄС наявна зручна опція: одна заявка на ТМ в Європейському Союзі (EUTM) захищає бренд одразу в усіх державах-членах. Потрібно заздалегідь, перед поданням заявки на ТМ, оцінювати шанси на успішну реєстрацію ТМ (перевіряти, зокрема, чи вільна назва) і заздалегідь будувати стратегію подолання можливих перепон. Загальне правило одне: реєстрацію бренду під ЄС варто за можливості планувати до запуску продукту задля уникнення ризику його крадіжки потенційними конкурентами.
Контракти: чому право однієї країни не закриває всіх питань
Робота з ринком ЄС означає, що договори компанії можуть підпорядковуватися кільком правовим системам одночасно. І тут перестає працювати звичка взяти один шаблон і застосовувати його до всіх ситуацій.
Один з моментів, про який варто домовитися в будь-якому договорі, – це право, яке його регулює (governing law), і місце вирішення спорів (jurisdiction). Для американської компанії спокуса поширити на всі угоди звичне право свого штату зрозуміла, але вона не завжди працює: у відносинах з європейськими контрагентами і особливо зі споживачами обране “домашнє” право може відступати перед імперативними європейськими нормами.
Друге – різниця між B2B і B2C. Якщо компанія продає бізнесу, сторони мають доволі широку свободу договору. Але щойно клієнтом стає споживач із ЄС, вмикається європейське законодавство про захист прав споживачів, яке багато в чому є імперативним: воно надає покупцеві права, від яких не можна відмовитися навіть за згодою сторін. Умови на кшталт “жодних повернень” чи надто жорсткі обмеження відповідальності у європейському B2C-контексті можуть просто не мати сили — і байдуже, що в договорі зазначено інше право.
Третє – відносини з тими, хто працює на компанію. Оформлення виконавця як незалежного підрядника, хоча фактично він працює як штатний співробітник, створює ризики і в США, і в ЄС: від донарахування податків та внесків до претензій щодо трудових прав. Для розподіленої команди кожну таку домовленість варто вивіряти окремо для відповідної юрисдикції.
Нарешті, ціла категорія “продуктових” документів – Terms of Service, публічні оферти, ліцензійні угоди тощо. Для SaaS чи мобільного застосунку саме вони регулюють відносини з тисячами користувачів. Їхні формулювання мають бути узгоджені і з тим, кому належить IP, і з вимогами ринків, на яких компанія працює.
Важливо також пам’ятати про IP виклики для MilTech проєктів
Зокрема, важливими є питання правової кваліфікації об’єктів, що створюються в мілтек-бізнесі. Чи підлягають вони захисту авторським правом, чи є в їх складі інші IP-об’єкти (наприклад, у дата-сеті можуть бути фотографії, які вам не належать)? Важливо правильно кваліфікувати об’єкт, щоб забезпечити його авторсько-правову охорону та відкрити для себе нові можливості.
Комплаєнс і GDPR: коротко про те, що не можна ігнорувати
Комплаєнс на ринку ЄС – це не одноразова дія, а постійний процес відповідності регуляторним вимогам, які, до того ж, змінюються з часом. Європейський Союз системно посилює регулювання цифрового бізнесу, тож доводиться одночасно орієнтуватися в кількох режимах.
Найвідоміший із них – GDPR, загальний регламент про захист даних. Щойно компанія пропонує товари чи послуги людям, які перебувають у ЄС, або відстежує їхню поведінку, на неї поширюються ці правила незалежно від того, де вона зареєстрована. Для компанії зі США це означає, що GDPR застосовується до неї екстериторіально, навіть без офісу в Європі, – а в певних випадках від неї вимагається призначити свого представника в ЄС. Компанія з ЄС безпосередньо підпадає під дію цього регламенту.
за серйозні порушення – до 20 мільйонів євро або 4% річного світового обороту, залежно від того, що більше.
Тому про комплаєнс варто подбати на старті, а не добудовувати його вже під тиском перевірки чи скарги.
Крім GDPR, залежно від продукту, у полі зору можуть опинитися й інші вимоги: регулювання цифрових платформ і сервісів, галузеві правила, нове законодавство про штучний інтелект. Деталі відрізняються від бізнесу до бізнесу, але логіка щоразу одна: комплаєнс дешевше вибудовувати заздалегідь, ніж виправляти постфактум.
Чому це комплексна історія, а не набір документів
Головна помилка у сприйнятті цих питань – бачити їх як окремі завдання зі списку: тут підписати договір про передачу прав, там подати заявку на торговельну марку, окремо оновити політику конфіденційності. Насправді IP, контракти і комплаєнс — це елементи однієї конструкції, тісно пов’язані між собою.
Те, кому належить інтелектуальна власність, визначає, як мають бути складені контракти. Контракти й обрана модель роботи з командою формують регуляторні та податкові зобов’язання. А комплаєнс пронизує все це наскрізь: те, як компанія працює з даними, впливає і на її договори, і на цінність її активів. Стартова юрисдикція не змінює перелік цих питань. Зміна одного елемента нерідко тягне за собою наслідки для інших, і звести все до універсального чекліста не вийде.
Практичний висновок простий. Компаніям, що виходять на ринок ЄС, варто підходити до інтелектуальної власності, контрактів і комплаєнсу системно та на ранньому етапі – ще до того, як з’явиться інвестор чи великий контракт. Помилки, закладені на старті, коштують дорожче за грамотне планування – і в грошах, і у втрачених можливостях. Тож перш ніж виходити на європейський ринок, є сенс залучити юристів, які мають експертизу в цих питаннях.
Автор матеріалу
Андрій Желтов, старший ІТ-юрист Legal IT Group


